Михайло Петрович Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в Гадячі, тому самому містечку на Полтавщині, де колись була прийня¬та з ініціативи гетьмана І. Виговського Гадяцька угода, що давала ілюзії на відродження автономності України в межах оновленої спілки її з Річчю Посполитою. У родині Драгоманових пишалися своїм по¬ходженням із козацької старшини, незалежністю і навіть вільно¬думством: один із дядьків Михайла брав участь у декабристському повстанні. Батько ж закінчив привілейоване училище правознавства у Петербурзі, згодом з невідомих причин перебрався у заштатний Гадяч. Серед місцевих жителів була про нього тривка слава як про небагатого, але совісного і справедливого чоловіка, здатного стати на прю з місцевими здирцями — таким його й вивів у своєму творі Панас Мирний. Життєві дороги Драгоманова і братів Рудченків згодом ще не раз перетнуться, і саме Михайло Петрович не лише підтримає напрям соціально-психологічної прози Панаса Мирного, а й видаватиме її у Женеві.
      Контакти Драгоманових із їхнім далеким родичем поетом Амвросієм Метлинським і поетом Михайлом Макаровським живили сімейні зацікавлення українською старовиною, хоча у цій патріархальній родині було сильним тяжінням і до російської культури. І в майбутньому не лише син Михайло, а й донька Драгоманових Ольга (відома більше як Олена Пчілка, мати Лесі Українки) працюватимуть для української літератури.
      Михайло Драгоманов спочатку навчався у нічим не примітному Гадяцькому повітовому училищі, а згодом у Полтавській гімназії (1853—1859) з її загалом рутинними порядками. Самостійність юнака, його внутрішня задерикуватість і несхильність до показної поштивості мало не обернулися виключенням зі школи. І якби не заступництво учителя історії О. І. Строніна перед попечителем Київського учбового округу Миколою Івановичем Пироговим, бути б Драгоманову із «вовчим квитком». Треба зазначити, що саме у Полтаві наприкінці 50-х років XIX століття вже поширювалися українофільські тенденції.
      У гімназії Драгоманов почав серйозне знайомство з історичними працями М. Карамзіна, Д. Бантиша-Каменського, Ф. К. Шлоссера, В. Г, Прескотта, Т. Б. Маколея, Ф. П. Г. Гізо, зачитувався «Отечественными записками», «Современником», фундаментальне опанував іноземні мови, зокрема латинь. На схилі віку Драгоманов згадував, що його учитель Стронін «переносив учеників у саму суть життя й ін­тересів кожної епохи, і при тому, звісно, будив симпатію до передового інтересу епохи, так що ученики переживали боротьбу за волю індивідуальної совісті в періоді Реформації, за просвіту в XVIII ст., за політичну волю, автономію нації і демократію з соціальною справою з кінця XVIII ст.» (М. Драгоманов. «Два учителі. Спомини». Друкується в даному виданні). Це вміння показати своїм слухачам серцевину історичного розвитку, відчути у минулому живий зв'язок із сучасною йому добою стало притаманним і самому Драгоманову-історику.
      Драгоманов прийшов до Київського університету восени 1859, саме напередодні реформи 1861 року, коли всюди було відчутне бродіння ліберальних і революційних ідей у російському суспільстві. Серед студентів університету формувалися гуртки польського національно-патріотичного спрямування, виявлялися зацікавлення демократичними ідеями в дусі «Современника», поступово вироблялася програма української національно-культурної праці. Саме з числа студентів-шестидесятників багато хто стали авторами першого українського літературно-політичного журналу «Основа» (А. Свидницький, В. Антонович, Т. Рильський, Б. Познанський та ін.), входили до Київської громади, стали основою Південно-Західного відділу Російського географічного товариства тощо. Правда, Драгоманов в ту пору мало цікавився безпосередньо політичними справами. Можна сказати, що девіз його педагога Строніна - якомога більше працювати над самоосвітою - в особі М. Драгоманова знайшов вдячний грунт. Як член демократичного крила Київської організації «Грмада», бере участь у створенні недільних шкіл для дорослих, викладає українською мовою. В університеті Драгоманова вважали «червоним професором» і всіляко переслідували, хоча у свій час як здібного і обдарованого студента його було залишено на викладацькій роботі.       М.Драгоманов поглиблює свої знання за кордоном (у Франції, Німеччині, Італії, Австрії). Європейську славу здобув він своїми доповідями на захист переслідуваної царизмом української мови та літератури на літературному конгресі в Парижі та на Міжнародному літературному конгресі у Відні.
      Після звільнення в 1875 році за «вкрай демократичну і протиурядову» діяльність М.Драгоманов змушений був емігрувати за кордон. У Женеві, де він прожив майже 15 років, він організовує першу безцензурну українську друкарню «Громада». Саме тут, а не в Україні, були надруковані хрестоматійні твори української літератури. «Хіба ревуть воли,як ясла повні» та «Лихі люди» П.Мирного, «Люборацькі» А.Свидницького, твори П.Куліша, деякі заборонені поезії Шевченка.
      На запрошення болгарських учених в 1889 році Драгоманов переїхав до Софії, де взяв участь в організації першого в Болгарії вищого навчального закладу – Софійського університету. Там до останніх днів свого життя він працював професором загальної історії, мав велику шану та популярність. Був знаний у всій Європі. Крім офіційної Європи, в якій був оголошений персоною non qrata без права повернення.
      Помер М.Драгоманов 20 червня 1895 року, на 54-му році життя, у вигнанні, мріючи про волю України і борючись за неї.
      За словами академіка С.Єфремова, для України М.Драгоманов був тим «апостолом правди і науки», що його з такою тугою виглядав народ після смерті Шевченка.